Житомир прийматиме масштабний мистецько-просвітницький фестиваль «Голова-галоша»

24 вересня у нашому місті відбудеться Всеукраїнський фестиваль «Голова-галоша».

Музика, драйв та особлива атмосфера на відкритому повітрі – чудовий антидепресант. На один день літній театр «Ракушка» та міський парк культури і відпочинку перетворяться у центр масштабного мистецько-просвітницького проекту.

Про фестиваль «Голова-галоша» розповів його організатор та ідейний натхненник – засновник і власник рекламної агенції «КРАН» Володимир Котик.

- Розкажіть, будь ласка, чому фестиваль має назву «Голова-галоша»?

- З приводу назви було багато баталій. Вона мені сподобалася одразу, але її мало хто підтримував. У назві є свій символізм, який поєднує дві протилежності. По-перше, голова – це символ розуму, мудрості та світла, а не просто голова на плечах. По-друге, галоша – це повна протилежність. Взагалі фестиваль орієнтований на молодь, аби вона прийшла, подивилася і задумалася, ким вона може стати в житті і як цього досягти. Це фестиваль, на якому музична програма буде поєднана з пізнавальними заходами.

- Звідки з’явилася ідея фестивалю саме такого формату?

- Фестиваль «Голова-галоша» – це як нав’язлива музика, що давно крутилася в моїй голові. Як приклад, колись я хотів купити контрабас, хоча завжди грав на бас-гітарі. Я не заспокоївся, поки не купив собі цей музичний інструмент. Отак із фестивалем, хоч він і забирає багато сил і часу, але дуже хочеться втілити цю ідею в життя. Підготовка заходу відбувається паралельно з моєю основною діяльністю, але це не заважає провести фестиваль на високому рівні, як доказ, його хедлайнери.

- Хто буде виступати на сцені перед глядачами?

- У фестивалі братимуть участь і житомирські гурти: «Разом ліпше»  – захоплюють цікавим інструментальним звучанням та мотивуючими позитивними піснями, «ZERNO» – з оригінальним тембром вокаліста та віолончеллю, «TheHeartbeats» – грають хард-рок, «Retro 21» – виділяються акордеоном та власними музикою і текстами, «Остров добрых надежд» (facebook.com/turbotelega)– протягом останніх двох років беруть активну участь у фестивальному русі України і прагнуть «пробитися» у музичні топи. А головні хедлайнери – це всеукраїнськи відомі гурти «Гуцул Каліпсо» (facebook.com/GutsulCalipso) та «Epolets» (facebook.com/epolets/).

- Зорієнтуйте, будь ласка, наших читачів у музичному стилі фестивалю. Це буде рок-музика?

- Якщо в цілому, то фестиваль матиме рокове спрямування. Наприклад, «Epolets» - це рок, «Остров добрых надежд» – це дивний стиль «турбо-тєлєга», «Гуцул Каліпсо» - більше навіть тяжіють до фанку з файним звучанням мідних духових інструментів. Гурт «Epolets» здебільшого зорієнтований на молодь. Він був признаний одним з найфестивальніших в Україні та зіграв більш як на 20 великих фестивалях як країни, так і зарубіжжя. А «Гуцул Каліпсо» – український колектив, який утримує популярність вже більш, ніж 15 років, але хлопці ще жодного разу не виступали у Житомирі. Тобто, всі учасники однозначно знайдуть своїх слухачів.

- Що окрім музики ви пропонуєте своїм гостям?

- Перед концертом у Шодуарівському парку, від самого мосту і до літнього театру «Ракушки» буде цікава програма: поетична площа, ярмарок, майстер-класи, алея здоров’я, фотосушка, арт-галерея, квести, фудкорт. Фестиваль проводиться вперше, та триватиме цілий день. Всі локації – безкоштоні, а вхід на музичну програму – платний. Квитки вже можна придбати у мережі закладів «Челентано». Зараз вартість 80 гривень, а в день проведення фестивалю вартість буде вищою.

- На яку кількість відвідувачів фестивалю очікуєте?

- За нашими попередніми підрахунками, фестиваль збере від 5,5 до 7 тисяч гостей. Тобто, це ті, хто прийдуть в парк, а також глядачі в театрі «Ракушка».

- Серед багатьох людей поширений стереотип, що Житомир – це не фестивальне місто. Чи зможе «Голова-галоша» його зруйнувати?

- Останній рік-два в Житомирі збільшилась кількість фестивалів, але для того, аби люди з інших міст приїздили на фестивалі у Житомир, має бути WOW-ефект. Тобто, в нашому місті потрібно проводити заходи, яких більше ніде немає. Можливо, «Голова-галоша» і стане фестивалем, який остаточно зруйнує стереотип про те, що Житомир не фестивальне місто.

- Хто допомагатиме вам під час фестивалю «Голова-галоша»?

- У нас хороша команда координаторів, котра буде представлена дещо згодом, це дружні амбіційні люди!

Також, ми запрошуємо активних молодих людей, які стануть нашими волонтерами. Пропонуємо співпрацю на партнерських умовах. Всі, хто долучаться до підготовки та організації, матимуть нагоду не лише відвідати концерт і поспілкуватися з виконавцями. Наші помічники ще й отримають сертифікат, який буде підтверджувати їхній досвід, як волонтерів, що може знадобитися в майбутньому.

Форма для волонтерів ТУТ .

Дізнавайтеся всі новинки та цікавинки про фестиваль на офіційному сайті та в соціальних мережах:

unnamedГолова-галоша

Луганчанка о жизни в Житомире, переселенцах, мире компьютерных игр и когда закончится война: глазами очевидца

Ирина Игнатович – соучредитель Луганской фирмы по разработке компьютерных игр. После того, как на Донбасс пришел «русский мир», переехала в Житомир. О кардинальных изменениях в жизни во время войны, о риске, помощи другим – читайте дальше.

– Ирина, при каких обстоятельствах пришлось покидать Луганск? Было страшно?

– В начале лета 2013 года мы с друзьями собрали команду по разработке компьютерных игр и открыли свою маленькую фирму, начали работать, а через год в наш город пришел «русский мир». Сначала все эти вопли об отделении Донбасса и очевидно проплаченные митинги под зданием СБУ казались смешными и нереальными. Я и большинство моих друзей воспринимали все происходящее, как сюрреалистический цирк. Параллельно с митингами «русского мира» в центре города собирался Евромайдан, проводились акции, а потом все быстро завертелось.

В начале апреля произошел захват здания СБУ и там выдавали оружие за паспорт, в город приехало много неместных вооруженных людей. В мае начались захваты военных частей. При этом город жил дальше параллельно мирной жизнью, люди сидели в кафе в пятистах метрах от здания МВД во время его захвата. Но что остается непонятным мне до сих пор, почему не было реакции ни местных, ни центральных властей на происходящее. Складывалось ощущение, что ситуацию пустили на самотек.

Каждый день приходилось принимать решение – выходим мы работать в офис или работаем из дома, и нести ответственность за то, что ребята перемещаются по городу, в котором может начаться бой, объявят воздушную тревогу.

– Когда массово начали выезжать луганчане?

– 2 июня, когда начался захват погранзаставы, которая прилегает к большому спальному району Луганска. Над городом летали самолеты, они «прикрывали» погранзаставу, стреляли по зеленым насаждениям вокруг нее. Был произведен выстрел в центре города по зданию ОГА, которое уже было занято сепаратистами. Насколько я знаю, так и нет официальной версии: стреляли ли это самолеты ВСУ или сепаратисты, но тогда погибли восемь человек возле здания ОГА и мирное население в том числе, 28 человек были ранены. Пограничники защищались двое суток, при том, что стреляли по ним из жилых многоэтажек, прикрываясь гражданскими. А они не сдавались, на вторые сутки включили гимн Украины и отстреливались, вроде бы успели передислоцироваться в ночь с 3 на 4 июня.

Два наших сотрудника жили в том районе. Помню, как пыталась дозвониться программисту, а он не берет трубку. Пишу в скайп: «Сережа, ты где? Стреляют?», а он мне отвечает: «Сейчас наушники сниму – послушаю, а то работать невозможно из-за выстрелов».

На следующий день на автостоянке возле нашего офиса появились десять вооруженных человек в балаклавах, которые «именем народной республики» пытались забрать несколько автомобилей. Стало понятно, что дальше будет только хуже. Наши украинские и зарубежные заказчики начали нервничать по поводу военных действий, не были уверены, что мы сможем закончить работу. 5 июня мы с партнером посовещались и решили, что нужно уезжать и вывозить фирму.

– Почему Житомир, а не Киев, Львов, Одесса и т.д.?

– Начали думать, куда ехать, как уговорить на переезд сотрудников. Было ясно, что ситуация в Донецке и Харькове может в миг стать такой, как и у нас. Ехать в большой город есть смысл, когда ты ищешь работу, а мы вывозили целый офис, и нам нужен был город, стоимость жизни в котором, такая же как у нас. Абсолютно по-другому вопросу я созвонилась со своей одноклассницей и узнала, что она переехала в Киев, и курирует офис их IT-фирмы в Житомире, где создали филиал, и что сейчас туда передислоцируют Луганский филиал этой фирмы. Собственно она мне и дала информацию по стоимости аренды жилья, офиса, ценах в Житомире, дала контакты риэлтора.

Луганчанка о жизни в Житомире, переселенцах, мире компьютерных игр и когда закончится война: глазами очевидца (фото) - фото 1

Мы поняли, что Житомир – это такой себе Луганск, только в два раза меньше и в двух часах езды от Киева. Прикинули стоимость переезда, аренды квартир, поняли, что можем вписаться 0 в 0 в бюджет и все-таки решили рискнуть. Собрали сотрудников и их семьи, объяснили ситуацию, что возможно будет война. И назвали все это мероприятие «летний лагерь», сказали, что выедем минимум на три месяца, а дальше – по обстоятельствам. На тот момент два человека отказались, так как их родители не хотели выезжать, а они не хотели их оставлять.

– Трудно было уехать? С какими трудностями столкнулась ваша команда? Вам хотя бы кто-то помогал?

– Железнодорожные билеты мы взяли с трудом, но тогда они еще были, хотя массовый выезд уже начался. Впрочем, большинство людей думали, что уедут на две – три недели. За два дня я закрыла все юридические вопросы по предприятию, и 8 июня (в свой День рождения) собирала вещи. Так как службы доставки работали уже непонятно как и особых гарантий, что вещи, а главное техника, доедут до места назначения, то ноутбуки, компьютеры, мониторы и графические планшеты мы везли в руках. Так что вещей было по-минимуму. 9 июня я, наша сотрудница и девушка одного из сотрудников выехали в Киев, там друзья помогли с вещами и пересадкой на автобус в Житомир.

И тут сразу же начались приключения: посуточная квартира, которую мы забронировали, вдруг оказалась недоступна и нам предложили более дорогую. Мы обзвонили кучу объявлений и нашли другую, но место оказалось откровенно говоря в страшном состоянии и оставлять там вещи совсем не хотелось. Помогла та самая моя подруга, мы ночевали у ее сотрудниц. Итого: у нас было три дня, чтобы снять три квартиры, офис, мебель и ограниченное количество денег. Сопровождало ощущение тревоги от того, что ты в чужом городе, никого не знаешь, и тебя периодически пытаются обмануть.

Рынок недвижимости в Житомире маленький, параллельно с нами переезжали ребята из другой IT-фирмы, они снимали квартир пятнадцать, соответственно риэлторы, почувствовав наживу, начали цены раскачивать, и пугать тем, что мы из «Восточных регионов», хозяева боятся, вы не снимите жилье и т.д. При этом, как показала практика, отношение самих арендодателей зачастую было другим, нужно познакомиться и поговорить, чтобы поняли, что ты «нормальный».

Да, мне пришлось неоднократно показывать документы фирмы, объяснять, что аренду будет оплачивать предприятие, что мы не сбежим с вашей стиральной машинкой через неделю, здесь не будут жить 300 человек, что мы не можем получить «статус беженца» и жить в квартире бесплатно. До сих пор интересно, кто придумал эту байку, про «статус беженца», неоднократно слышала про нее и от друзей, которые арендовали жилье в Киеве. Еще один раз нас пыталось обмануть агентство недвижимости, которое сдавало квартиру с недействительными документами. После двадцати просмотров за два дня мы нашли квартиры, и пока девчонки приводили их в порядок, я отправилась искать офис. А у меня состояние тогда было уже слегка озлобленное: обмануть пытались, сотый раз объясняешь, что в обнимку с автоматом не спишь и не сепаратист, общая усталость. Одни арендодатели вызвали СБУ из-за Луганских номеров автомобиля наших знакомых, потом милиция и в офис к ним приходила – сказали, что организованная группа из 20 человек прибыла из Луганска в Житомир.

И вот тут мне наконец-то повезло. Первым вопросом хозяина помещения после того, как он узнал, что мы из Луганска, было: «Может быть, вам нужна какая-то помощь?». Он начал интересоваться, что у нас на самом деле происходит, сделал скидку на аренду и помог решить вопросы с обустройством. Мы смогли купить б/у мебель и четко вписались в бюджет.

Наши ребята в Луганске в это время заканчивали работу, упаковывали вещи, добрались они нормально. Вечером мы вышли в центр города на Михайловскую, где играли уличные музыканты, было фаер-шоу, вокруг был мирный город...

В конце июля, когда в Луганске шли сильные обстрелы, а люди сидели в подвалах, отключали свет, газ, воду, к нам приехали родственники, друзья, которые выбирались уже на последних поездах под обстрелами. Кто-то из них вернулся потом назад, некоторые остались в Житомире. В общей сложности мы помогли выехать 18 людям.Когда приехала моя мама, и мы вышли прогуляться в парк, первое, что она сказала: «Посмотри, сколько детей! В Луганске уже несколько месяцев не видно детей на улицах».

– И чем занимаетесь сейчас?

– Мы в Житомире уже почти два года. За это время сделали прототип своей игры, съездили на конференцию и получили доинвестирование на ее разработку. В конце декабря 2015 года достаточно успешно вышли в релиз. Главное, нам удалось сохранить команду и осуществить свою цель – разработать и издать игру. За это время мы взяли на работу двух местных ребят – программиста и моделлера, но в Житомире трудно со специалистами в нашей области, сказывается близость Киева, многие переезжают туда.

Что касается меня, то в Луганске у меня не осталось родственников, и почти все друзья тоже уехали. Мама с котом и собакой живет со мной, брат тоже в Житомире, но живет отдельно. В Луганске осталось жилье, которое теперь ничего не стоит. Жизнь теперь делиться на «до войны» и сейчас. Конечно, мне легче адаптироваться, чем людям старшего возраста, нет такой привязанности к месту и вещам, рюкзак за плечи и вперед. Даже если бы не было фирмы, то устроиться на работу проще.

В Житомире я впервые занялась организованным волонтерством, увидела на форуме тему про переселенцев, которые живут в гостинице «Житомир». Собралось несколько активистов и мы начали помогать тем, кто жил в санатории «Тетерев» в Коростышеве, и адресно. Взаимодействовали с «Восток-SOS» и «Шпиталь Майдану», «Информационным центром помощи временным переселенцам с Востока в Житомирской области»: собирали вещи, продукты, бытовую химию, лекарства, подарки детям на Новый год, помогали ремонтировать прачечную в санатории и т.д. Также помогали волонтерам, которые занимаются военными.

Прекратили мы оказывать помощь, потому что ситуация складывалась такая же, как и с пострадавшими от военных действий в Грузии или известным социальным проектом в США жилой комплекс «Пруитт-Айгоу». Суть в том, что нельзя создавать постоянные места массового размещения переселенцев, люди сконцентрировались в одном месте и замкнулись на своих проблемах. Они – жертвы, бедные и несчастные, потеряли дом, вещи, работы нет и так далее. В итоге они просто стали иждивенцами, живут в санатории на обеспечении волонтеров, обустраивать жилье не хотят, работать не хотят, замерли в ожидании того, что скоро все закончится и они поедут домой. Да, безусловно, там много социально незащищенных – пожилых людей, многодетных мам, инвалидов, людей с заболеваниями. Но среди них находятся и другие, которые просто не хотят оттуда уезжать, так как лишатся гуманитарной помощи, бесплатного жилья и еды. Такие места должны служить для временного размещения, чтобы люди пришли в себя, адаптировались и дальше уже обустраивались на месте – искали жилье и работу.

В самой худшей ситуации оказались люди, которые выезжали сами и расселялись в частном порядке, особенно те, кто потратил все сбережения, ожидая дома, что все закончится. Таким людям, особенно в маленькие городах и селах, почти никто не помогал – центров сбора гуманитарной помощи там нет, адресной волонтерской помощи тоже. О помощи от государства я молчу. Да, есть социальные выплаты, но они маленькие и больше помощи нет. Государственные службы, обязанные заниматься организацией переезда, расселения, оформления документов, трудоустройства и так далее, имитируют свою деятельность, и переадресовывают ее волонтерам.Было удивительно наблюдать и участвовать в том, как народ объединился и люди помогают людям. Пришло время другого волонтерства, нужно, чтоб государственный аппарат выполнял свои обязанности по обеспечению армии, раненых, семей погибших, переселенцев, потому что за два года система по-прежнему не работает.Пора помогать стране меняться, время применять «Вместе – сила!» и «Никто, кроме нас» на уровне государственных реформ.

– Вернемся немного назад. За время проживания в Житомире фирма создала прототип своей игры, а о чем она?

У нас в команде есть шутка, что мы сделали caRRage, потому что нам не во что было играть. Чтобы можно было играть с людьми и моментально получать эмоции, присутствовал соревновательный дух. Получились безумные гонки со стрельбой, столкновениями в немного сумасшедшем мире постапокалипсиса.

Луганчанка о жизни в Житомире, переселенцах, мире компьютерных игр и когда закончится война: глазами очевидца (фото) - фото 2

– Расскажи о своем окружении «до войны» и сейчас?

– Мы сами выбираем свое окружение, наверное, поэтому у меня все друзья как говорится проукраински настроены. У меня как-то этот факт не вызывает вопросов, мы – граждане Украины, Луганск – это Украина. Да, среди оставшихся в Луганске далеких знакомых есть те, кто был настроен пророссийски, но это единицы, кроме того, это скорее обвинение правительства и военных в боевых действиях, чем желание присоединять Донбасс к России. Луганск достаточно пассивный регион, у нас немного активистов и люди медленно реагируют на происходящие события. Все это обусловлено историей: регион активно развивался после Второй мировой войны, туда приезжали со всего СССР – рост промышленности, нужны были рабочие и шахтеры, с ними приезжали семьи. Жизнь была понятной – родился, садик, школа, ПТУ или институт, армия, свадьба, купили телевизор, стенку, дети, работа, пенсия, дача, внуки. А потом СССР распался, остановилась промышленность, безработица, нищета, преступность. В итоге Донбасс – депрессивный регион, у нас в области много вымерших полупустых городков, которые строились вокруг одного градообразующего предприятия. И происходит у людей диссонанс: ты много работал, а получаешь мизерную пенсию; хороший специалист, но зарабатываешь копейки, а у соседа, который в СССР считался раздолбаем, в 90-ые был в какой-нибудь банде, теперь – машина и магазин; другой распилил на металлолом завод, а теперь он депутат. У старшего поколения (а это большая часть населения) абсолютная вера в то, что говорят «по телевизору», и в то, что «начальник» не может делать неправильно, недаром же он начальник. Вот и появляются теплые воспоминания о понятной жизни в СССР, где все у всех одинаковое, хорошо быть средним и незаметным. Не научилось большинство людей отвечать за свою жизнь, от этого и все проблемы.

Мои друзья разъехались по разным городам, но везде старались помогать друг другу с переездом, работой, обустройством. Большинство нормально устроились, поначалу было трудно: быт, полная перемена жизни, все начинать с нуля. Но могу сказать с уверенностью, что спустя два года, те, кто стремился чего-то достичь и не опускал рук, – смогли нормально интегрироваться. И кроме того, они активно участвуют в гражданской, общественной и политической жизни. Тот же «Восток-SOS» был организован нашими луганчанами и успешно ведет свою деятельность.

В Житомире у меня появилось достаточно много знакомых. Мы сдружились с соседями по офису: в первый день они подарили нам кружки с фразой: «Вы же вряд ли из дома привезли восемь». Город небольшой, поэтому все друг друга знают, если нужна какая-то помощь или рекомендация – нам всегда подсказывают.

С ребятами-волонтерами я ездила путешествовать по западной Украине, с другими – катались на велосипедах, познакомились тут с инди-разработчиком мобильной игры, ездили на профильные мероприятия в Киев, обмениваемся опытом. Удивительно, что в городе, где столько военных, люди активно помогают переселенцам, хотя война коснулась многих – служат родственники, погибли, ранены, попали в плен. Но ненависти нет, иногда настороженность при знакомстве, большинство сочувствует, понимая, что война – это беда. Со своими луганскими друзьями я встречаюсь, когда приезжаю в Киев.

Луганчанка о жизни в Житомире, переселенцах, мире компьютерных игр и когда закончится война: глазами очевидца (фото) - фото 3

– Что планируете делать дальше?

– Жить. Развивать фирму. Интересуешься вернусь ли я в Луганск, если все закончится? Скорее всего нет, не представляю, как там можно будет жить. Думаю, что будут конфликты на почве разных взглядов, в том числе и политических. Опять же – город отбросит назад в развитии, и последствия войны: все эти минные поля, неразорвавшиеся снаряды, оружие, которое окажется в руках у всякого сброда. Те, кто переехал, устроился на работу, отдал в школу детей и обустроился уже врядли вернется. Что касается Житомира, не думаю, что я здесь навсегда.. Как видишь, жизнь показала, что перемены могут произойти быстро и кардинально.

– Вопрос как к очевидцу: когда закончится война?

– Не знаю, никто не знает. Это ведь еще и политика, и большие деньги, которые зарабатываются на крови. Если сейчас ситуация заморозится, то Донбасс повторит историю Приднестровья. Если удастся с помощью санкций и дипломатии заставить Россию вывести войска и прекратить военную и финансовую поддержку сепаратистов, закрыть границу, то боевые действия прекратятся, и территории быстро станут подконтрольными.

P. S. Признаюсь, более интересного собеседника, чем Ирина Игнатович, не встречала. Помогайте и поддерживайте тех, кому нужна поддержка или хотя бы слышьте их!

«Я переїхав не до чужого міста, а як до старого знайомого», – Дмитро Раков, художник листівок про Житомир

Коли 26-річний художник із Сєвєродонецька Дмитро Раков дізнався, що іноді я разом з житомирськими волонтерами навідуюсь до Житомирського військового шпиталю, поцікавився чи можна з нами. 15 лютого мені пощастило отримати від нього у подарунок авторські листівки серії «Український шлях», на яких зображені козаки, бандуристка… Такі ж малюнки (плакати) Дмитро подарував українським бійцям в неврологічному відділенні шпиталю.

DSC_0636

«У військовому шпиталі я вперше. Давно хотів поспілкуватися з нашими хлопцями і нарешті мені це вдалося», – зізнався пізніше Дмитро.

Після шпиталю ми попрямували до кав’ярні. По дорозі Дмитро уважно роздивлявся будинки. Каже, що в Житомирі дуже гарна архітектура, особливо по вул. Михайлівській.

«Мені дуже подобається Михайлівська. Гадаю, там мають бути декоративні дерева, або набагато менше дерев, бо вони всю архітектуру закривають. Звісно, на ній треба зменшити і кількість транспорту», – вважає художник.

Нагадаю, в червні 2014 року Сєвєродонецьк перебував на лінії фронту, а стратегічні міста Лисичанськ і Рубіжне, де знаходилися залізниці, мости постійно обстрілювали російські війська і здійснювали напади на населення бойовики. Саме тоді мешканці Сєвєродонецька почали залишати свої домівки.

– Дмитре, чому переселився саме до Житомира? Він чимось нагадує тобі рідне місто?

– Я народився у Сєвєродонецьку, але моє коріння з Житомирщини. Мій дід родом із Коростеня, а в Житомирі живе бабуся. Я з дитинства тут бував. На канікулах.

Тому я переїхав не до чужого міста, а як до старого знайомого… на постійне місце проживання.

Існує стереотип буцімто місто – це просто місто. Насправді місто – це люди, його мешканці. Просто, коли приїжджаєш в нове місто, ти будуєш ланцюжок людей навколо себе. На сьогоднішній день ланцюжок близьких мені людей розпався, роз’їхався, а в Житомирі цей ланцюжок постійно росте. До речі, в Києві у мене ціла діаспора знайомих і друзів. Двісті осіб приблизно.

Зараз я їжджу в Сєвєродонецьк до батьків, але повертатися не планую. Місто в свій час «злила» наша міська влада. У нас мер-сепаратист і люди знову його обрали. Я дуже розчарований своїм містом і його мешканцями.

– Чужий серед своїх… Дмитро Раков. Хто це зараз?

– Насправді вдома я був людиною, котра вміє малювати, але лише в Житомирі я почав себе позиціонувати як художник. Думаю, так склалося через моїх батьків. Коли у 1994 році помер мій дідусь, вони хотіли переїхати, але так і не зробили цього.

Взагалі у мене складається таке враження, як кажуть політики, нам треба сто років пробігти за десять. Так само і в мене. У стислий термін, фактично за два роки, я познайомився з гарними людьми, знайшов багато друзів, здобув успіх. Мені дуже подобається такий ритм. Хоча я ще той домосід і зовсім не публічна людина.

Зараз себе позиціоную як художник, автор листівок про Житомир, дизайнер, ілюстратор, а віднедавна я громадський діяч і член Молодіжної громадської ради при Житомирській міській раді. Просто я відчуваю, що потрібний тут.

DSC_0664

– Кажуть, що кожна людина може навчитися малювати…

– Навіть мавпа може. Було б бажання. (Жартує Дмитро). Я вважаю, що всі люди творці, художники. Ну, може, є якийсь виняток – 3%.

Зараз діти, до речі, гірше почали малювати. Коли я востаннє був в своїй школі, то моя вчителька розповіла, що діти зараз більше схожі на малярів. Вони роблять фон, а тони, напівтони не враховують взагалі, тобто не мають почуття світла. Бачать лише один колір.

– Коли і за яких обставин вирішив малювати?

– З дитинства. Усі про щось мріють. В дитинстві я не малював, а просив це робити своїх батьків. У певний момент я зрозумів, що мені не подобається їхнє малювання. Відтоді почав малювати сам. Це побачила моя мама і в сім років записала мене в «художку».

І от, що я помітив: коли батьки бачать твій талант і направляють тебе, то ти починаєш опиратися. Мені здавалося, що я малюю через маму.

Після художньої школи далі не пішов, тобто не закінчував університет. Мій тато – стоматолог і він наполіг, щоб я отримав освіту зубного техніка. Ніколи ним не працював. Просто декілька років свого життя витратив марно. Відчув вир студентського життя і все.

– Твоє джерело натхнення?

– Як казав Пушкін, натхнення – це вміння налаштувати себе на робочий лад. Усі мають такий стереотип, що художники полюбляють алкоголь. Якщо відверто, то коли ти вип’єш алкогольний напій, твоя майстерність одразу починає «плавати». Рука художника має бути твердою.

DSC_0399

– Чи любиш ти експериментувати в стилях, жанрах?

– Кожного разу, коли я роблю нові спроби, мені здається, що все не моє. Наприклад, коли я малював листівку, де зображена альтанка в Шодуарівському парку думав, що прокляну її. Тому що, відверто скажу, я ніколи раніше не малював архітектуру. Крім цього, я не малюю портрети, а малюю людей. За основу беру людину: позу, трохи обличчя і від себе додаю багато. Усі нібито і впізнають, основа зрозуміла з кого, але схожості немає. Тому я не портретист і на вулиці швидко заробляти гроші не вмію.(Продовжує жартувати мій співрозмовник).

DSC_0441

– Якщо я правильно зрозуміла, на основі своїх малюнків ти виготовляєш плакати і листівки?

– Саме так. До листівок я прийшов спонтанно. Це найпростіше, що можна було з собою носити і дати людині. Завжди їх ношу з собою. (На підтвердження своїх слів художник-переселенець дістав з внутрішньої кишені куртки акуратно складені листівки).

– На декількох з них зображені об’єкти парку імені Юрія Гагаріна, який планують перейменувати на Шодуарівський. Ти один із тих, хто підтримує перейменування. Чому?

– Це стара ідея, яка з’явилася ще у 2010 році серед краєзнавців, один із них – Георгій Мокрицький. Спочатку ідеєю про перейменування «загорівся» мій друг Сергій Фещенко. Він зареєстрував про це петицію на сайті Житомирської міськради, а далі почали об’єднуватися однодумці і нас стало багато.

«Ми не противники Гагаріна, – пояснює Дмитро. – Просто насправді Гагарін і космічна тематика, той же літак, ніякого відношення до парку в Житомирі не мають, а барон де Шодуар – це людина, яка заснувала парк. Про нього ж є лише одна згадка – маленький провулок. З нашого боку, позиції мешканців, ми – невдячне покоління, бо не хочемо відновити історичну пам’ять про Шодуара, який зробив набагато більше для Житомира, ніж будь-хто інший. Шодуар має бути брендом Житомира… як морозиво і шкарпетки. Така моя думка».

За словами Дмитра, сьогодні не можна бути байдужим, тому що байдужість позбавляє людину людяності. На його думку, Радянський Союз вбив у населення ініціативу і сьогодні Україна повільними кроками оговтується після 70-річчя темряви.

«Корольов сконструював ракету, а Гагарін полетів у космос, – продовжує свою думку художник. – По суті, даруйте вже за порівняння, в Гагаріна була функція Білки і Стрілки. Хоча зізнаюсь, я народився 12 квітня і так сталося, що мій дід народився у Всесвітній день авіації та космонавтики.

DSC_0670

Крім перейменування, необхідно здійснити реконструкцію парку. Нова назва і оновлений парк, на мою думку, зроблять Житомир туристично привабливим містом. Існує навіть легенда про скарби барона де Шодуара. Можна організовувати квести. Щоб до нас приїздили з інших областей, усієї України і навіть з-за кордону.

Крім цього, можна започаткувати проведення Шодуарівської ночі в формі карнавалу. Наприклад, у Санкт-Петербурзі є ніч випускників «Пурпурові вітрила», коли по всьому місту плавають човни з пурпуровими вітрилами».

– До речі, ти автор петиції «Назвати сквер по вулиці Вітрука, в якому знаходиться фонтан «Космонавт», Сквером імені Юрія Гагаріна». Це якось пов’язано з перейменуванням парку на Шодуарівський?

– Так, бо все логічно. По вулиці Вітрука є фонтан і космонавт. Чому його не назвати на честь Гагаріна? В Житомирі є вулиця Гагаріна і буде сквер, а парк має носити ім’я свого засновника – барона де Шодуара.

«Я переїхав не до чужого міста, а як до старого знайомого», – художник листівок про Житомир Дмитро Раков (фото) - фото 6

– Ти розробив новий дизайн квитка для проїзду в маршрутному таксі. Про це писав у своєму блозі. Поки його не використовують, але звідки ідея?

– Будучи художником, я не один раз звертав увагу на сірість та буденність квитків для проїзду у громадському транспорті. Мені дуже захотілося зробити і свій посильний внесок у розвиток Житомира. Тому я розробив дизайн-макет квитка для проїзду у маршрутному таксі.

Якщо мерії Житомира сподобається мій макет, то буду мати за честь подарувати його нашому прекрасному місту.

Звідки ідея? Я її «поцупив». З ідеєю квитка мені допоміг друг, телеведучий Назарій Томчук, який поїхав до рідних в Івано-Франківськ. У маршрутці він побачив квиток, на якому була зображена місцева панорама, а не міська рада. Він його сфотографував. Так і з’явилася ідея нового квитка.

DSC_0676

 – Поділися своїми планами, майбутніми арт-проектами.

– Стати Президентом. (І знову жартує Дмитро). А якщо серйозно, то мені дали декілька слушних порад і я хочу вдосконалити проїзний квиток.

Мені завжди подобався герб Житомира. Тому планую намалювати його, бо герб показує традиції, а логотип розробляється для того, щоб його легко сприймали і впізнавали. До речі, а нещодавно я дізнався, що насправді герб Житомира – це не наш герб, а Новоград-Волинського, але це довга історія.

Крім цього, планую створити сувенірний набір листівок із краєвидами Житомира, а також порівняти Житомир сьогодні і, яким він був в давнину. Наприклад, яким був майдан Соборний у XIX столітті, без нинішніх жахливих багатоповерхівок, а коли їздив трамвай і була каплиця. В цьому мені допомагають знайомі краєзнавці, котрим я безмежно вдячний, фотографії з архівів, проте якщо чесно, то це дорого, бо в архіві або забороняють фотографувати, або щоб сфотографувати один документ чи фото, треба заплатити 40 гривень.

Мрію, щоб влада допомагала молоді. Я не прошу коштів, але хоча б вудочку дайте, підкажіть. Наприклад, узяти хоча б ту саму «Укрпошта», яка могла б проводити якісь гранти і, від продажу листівок певний відсоток перераховувала б автору.

Зараз Дмитро Раков шукає інвестора, партнерів, які допоможуть реалізувати його творчі задуми і підтримають стартапи. Тож, якщо комусь сподобалися листівки молодого художника, шукайте його в соцмережах.

«Я переїхав не до чужого міста, а як до старого знайомого», – художник листівок про Житомир Дмитро Раков (фото) - фото 8